Рьокан Міямото-ке в Чічібу

Цього разу про надувні плоти не буде. Цей пост про несподівану „родзинку”, на яку ми натрапили в Чічібу — малюсінький рьокан просто посеред рисових полів і тракторних станів. Саме так, Чічібу — це не тільки гірські кряжі і білопінні пороги гірських річок, а також традиційні японські рисо-жаб’ячі поля, а місцями — рьокани.
преф.СайтамаЧічібурьоканонсен

Сайтама

Сайтама — префектура в Японії, яка лежить на північ від Токіо і межує з ним. Але Сайтама зовсім небагата на „класичні” японські родзинки у вигляді „гейшя-рікшя-сад-каміння” і тому подібному.

Перші сім років свого життя в Японії — в цьому випадку, в основному завдячуючи дешевизні життя в Сайтамі — ми провели майже в її центрі, за сорок хвилин електричкою від Токіо. І спізнали не тільки всі „прєлєсті” півторагодинної їзди до університета і додому кожного дня, але крім того, такі (зараз згадувані з легким ностальгічним смутком) чудові жаб’ячі концерти кожного вечора раннього літа.

Переважно Сайтама — завдяки тому, що більшість її території лежить в долині — вся така, як сказала б Шапокляк „плоская і зєльоная”


Наш район з Сакае-данчі (団地, яп. мікрорайон) звався „Сатте” (幸手, яп. щось типу „щасливі руки”, або як ми поміж себе звали „наші руки не для скуки”) — трохи погіршений варіант стандартних київських хрущовок. Чотирьох-поверхові бетонні хрущоби, зі стальними дверима і гримотливими віконними рамами, без жодного поняття про теплоізоляцію, промерзають зовсім нехолодної японської зими аж до кісток. Чомусь при зовнішній плюсовій температурі, в хаті попід нашим підвіконням від стікаючого зі скла конденсату постійно утворювалися крижані нарости-бурульки). Весь мікрорайон навколо оточений рисовими полями. Із нашого вікна на другому поверсі трохи менше 180º кругозору займала панорама саме цих полів. Тож, коли навесні поля під рис заливалися спочатку водою, щоб багнюка розквасилася, а потім в ту багнюку висаджувався рис, то тут же після рису поміж кущиками проростаючого злаку з’являлися спочатку пуголовки, а вже незабаром — цілком пристойні жабенції. Деякі з них розміром з немаленьке курча. І „співали” вони відповідно. Можна сказати — не затихо. А ще в закутих в бетон канавах — зливових водостоках — прокладених поміж данчівськими будинками жили нутрії (теж — неабиякі „співуни”) та раки, яких дітвора ловила влітку на вудки з лозини і мотузки.

Сакае-данчі — немаленький мікрорайон: від двох до трьох десятків будинків на чотири під’їзди кожен, дві повнорозмірні молодші школи. Але на початку нашого життя в данчі, на всі ці десятки будинків ми були єдиною сім’єю іноземців (це — менше сорока кілометрів від центру Токіо). Мало того, ми, судячи з усього були єдиними іноземцями, яких навколишні японці бачили за все своє життя. Кілька місяців ми смикалася від дитячого вереску на вулиці — малеча, побачивши нас за кілька сотень метрів, вистрілювала вказівні пальці в наш бік і репетувала: „お母さん!!! アメリカ人!!!” („Окаа-сан! Амеріка-джін!”, яп.: „Мама! Американці!”). Потім звикли. Звикли і ми, і вони. Ми стали менше смикатися, бо звикли до крику. Але і япошата теж трохи звикли до гайджінів.

Чічібу

Вже уявили, що таке Сайтама? Наш район — це не виняток, а, скоріше, правило для Сайтами — типовий ландшафт і стиль життя ще й досьогодні. Одним словом: не надто туристичні місця.

Але не вся Сайтама. В східній частині Сайтами, там де вона межує з районами Великого Токіо — Окутама, розташовані ще дикіші і менш доступні місця — Чічі́бу. На свій сором, проживши в префектурі Сайтама сім років, ми дізналися про Чічібу тільки переїхавши на протилежний кінець Токіо — в Кавасакі. Щоправда, зараз від нашого сьогоднішнього місця до Чічібу, приблизно стільки ж їзди, як і з сайтамівського данчі. Але цікаво навіть не те, коли ми дізналися про Чічібу, а де і як.


Вперше почули ми про Чічібу коли мандрували по південному острову Шікоку. Там, в О́-боке́ і Ко́-боке́, в місцях дуже популярних серед любителів „рафтінгу” — спуску на надувних плотах по гірських річках з порогами — ми зустріли згадку про річку Аракава в Чічібу, в Сайтамі, і дізналися, що в Японії — два найпопулярніших місця для рафтінгу — Обоке і Чічібу.

Рьокан Міямотоке (宮本家)

Але цього разу про надувні плоти не буде. Цей пост про саме таку несподівану „родзинку” на яку ми натрапили в Чічібу — малюсінький рьокан просто посеред все тих же рисових полів у Чічібу. Саме так, Чічібу — це не тільки гірські кряжі і білопінні пороги гірських річок, а також ті ж самі рисо-жаб’ячі поля. Щоправда, ми були в цьому рьокані дуже ранньої весни, і до жаб ще було далеко.

Рьокан (яп. 旅館): готель для мандрівників в японському стилі. Дослівно: будинок для мандрівників.

Власне, крім самого рьокану в цих місцях так само немає жодних туристичних принад. Трохи подалі — за п’ять-шість кілометрів від місця нашої зупинки — величенький парк „Чічібу-м’юз парк”. Ми були в той час, коли сакури тільки намилювалися розцвітати, і прострибавши по парку туди-сюди, трохи підмерзши на пронизливому вітрі, втікли до нашого рьокана. Вже після поселення, вирішивши оглянути місцевість навколо, ми не знайшли зовсім нічого на відстані пішої прогулянки — крім кількох тракторних гаражів, автоматів „джідо-ханбайкі” (автомати з напоями) і все тих же рисових полів з минулорічною стернею.

Зовні рьокан теж дуже непримітний. Сама звичайна японська хата за чорним дерев’яним парканом, нічим не виділяється з десятків інших подібних же садиб. Під’їхавши до місця по навігатору, вийшли з машини і почали тинятися туди-сюди, поміж рисовими полями і якимись непримітними хатами, точнісінько як збентежений Джон Травольта на відомому інтернет-мемі з „Pulp Fiction”. Десь трохи далі за кілька сотень метрів виднівся Міямото-онсен, але це було не те, що ми шукали. Вже трохи почали сумніватися, але з рьокану, за десяток метрів від того місця, де ми „травольтилися”, вийшла японка і впіймала нас за барки раніше, ніж ми поїхали ще кудись шукати.

Головна і єдина „розвага” в рьокані (крім вечері „на убой”) — це онсен. Всередині Міямотоке такий самий невеликий, як і назовні, але має все, що потрібно для того, щоб забути про зовнішній світ на день-півтора. На довше — не варто.

Дві одноповерхові будівлі в японському стилі: стара хата і новіша прибудова. В старій частині вздовж коридора — три невеличких японських кімнати, наша була площею шість татамі (інші, судячи з рекламних фото — більші). В кімнаті — тільки невеличкий столик-котацу, який треба відсувати вбік на ніч, щоб на цьому місці помістилися два футони для спання, плюс телевізор і обігрівач. І це, власне — все меблювання, якщо не вважати стінної шафи з футонами і постіллю.

Але зате за вікном, на відкритому балконі-веранді — власна кругла порцелянова ковбаня,— персональна ванна-ротембуро. Балкон-ротембуро відкривається в невеличкий японський садочок з покритим мохом валунами і покрученими кленами, загороджений від вулиці парканом і бамбуковими перегородками від сусідніх балконів. Хоча все це знаходиться на відстані витягнутої руки одне від одного, але тим не менше приватність гарантована.

Новіша прибудова має кілька більших кімнат, на десяток людей (тобто футонів). В основному в такі „групові” рьокани наїзжають бідні „бімбо”-студенти. В час свого холостяцького (поки жив у Японії без сім’ї) „студенства” нашу лабораторію теж сенсей возив в один з таких рьоканів. І в цей раз, разом з нами якраз відпочивала група студентів з моєї другої альма-матер — Токійського університету.

Крім персонального ротембуро в кімнаті, двері взовж коридора ведуть у невеличкий сімейний онсен з типовою ванною метрів приблизно три на чотири і вікном, що відкривається у той же садочок. Ще один, теж сімейний онсен з кількома круглими „ночвами”-ваннами — на вулиці в окремій прибудові. Тут воду у ваннах розігрівають, спалюючи дрова просто під ваннами (ще трохи екстра екзотики, але, щоправда, без вигляду на садочок). Сімейні онсени відкриті цілодобово, але треба слідкувати чи хтось не ванну зайняв раніше. Якщо всередині хтось вже є, біля входу будуть стояти тапки, а дерев’яна табличка на дверях буде перевернута боком „зайнято”. Просто треба почекати, поки звільниться і на порозі поставити свої тапки.

Є тут навіть невелика клуня-„кура”, переобладнана в бар.

Ку́ра (倉) яп. клуня (стодола, сарай) — по вигляду японська кура зовсім не нагадує українську клуню, але інший переклад не приходить в голову. Своїм виглядом кура скоріше нагадує фортецю, ніж українську клуню. Але кура виконує ту ж саму функцію — сховище збіжжя.

Клуня, як я її пам’ятаю з свого дитинства в пра-бабиному селі, була величезною спорудою з довгих дерев’яних жердин із стінами, складеними з в’язанок очерету.

Японська клуня-кура, це невеликий, найчайстіше двоповерховий будинок з товстелезними глинобитними стінами і такими ж товстелезними глиняними мазаними дверима. Коли я пишу „товстелезними”, я справді це маю на увазі. Стіни можуть бути до метра завтовшки — пробую пригадати, і мабуть, що-таки ніколи не доводилося у кури бачити стіни тонші за 50-60 см. Зачиняється кура щільно прилягаючими одно чи дво-стулковими дверима (воротами) також з мазаної глини на здоровенних залізних завісах; невеличкі віконця другого поверху — схожі на бійниці, — теж зачиняються ззовні невеликими але товстими дверцятами. Товщина дверей може доходити до кількох десятків сантиментрів.

Через те, що глина вимазана дуже рівненько і гладенько, побілена білою крейдою, часто з чорною-по-білому ліпниною, складається враження, що кура збудована з суцільного каменя і перша думка була що це — такі собі „сімейні фортеці”. Перше ж пояснення такої архітертури японських клунь виявилося простим, навіть банальним — щоб захистити збіжжя від пожеж. І зовсім не таким романтичним, самурайсько-військовим, як уявлялося нам — щойно-прибулим гайджінам.

Бармен сумоїст

Кура на території рьокана, недалеко від входу, переобладнана в бар. При реєстрації нас поінформували, що вечеря о 7й, і дуже наполегливо попередили: до вечері не забудьте відвідати наш бар. „Ну нє, то нє”, — подумали ми і не забули.

Уме́шю (梅酒, яп.) — сливова настоянка з місцевої сливи „уме”

Тут працює барменом такий здоровенний дядько — колишній борець сумо. Як він нам сам розказав за кількома чарочками його „умешю”, кілька років тому він залишив спорт і приєднався до сімейного бізнесу. Бармен Казукі Міямото — спадкоємець сім’ї Міямото в дванадцятому поколінні, сільський голова та голова сімейства — власників цього рьокана, онсену Міямото-но-ю неподалеку та всього, що зараз зібране під маркою бізнес групи Міямото (Міямото-со-ґруп, 宮本荘グループ). Сім’я Міямото вже понад двісті п’ятдесят років і вже багато поколінь володіє сільськогосподарськими землями в Чічібу, а з п’ять чи шість десятків років тому вирішили також переобладнати одну із своїх садиб в рьокан. В минулому цей рьокан був жилою садибою сільського голови.

Перший поверх клуні-„кура” займає власне сам бар, а на другому поверсі, невелика експозиція сімейних реліквій сімейства Міямото, серед яких — чималенька колекція ляльок Хіна-Нінґьо (ляльки, що використовуються під час фестивалю Дня дівчат), спортивні трофеї та сумоїстські атрибути власника бару.

Але сумоїст-бармен Міямото не тільки наливає, але і сам виготовляє свої настоянки. Його колекція складає п’ятдесят різних сортів спиртової настоянки „умешю” з різноманітними добавками: від трояндових, мандаринових, сакурових пелюсток, до жень-шеньових настоянок, сумішей з ківі-фруктом і багато чого іншого.

Вечеря

Ну, а вечеря в рьокані — це завжди священодійство або театральна вистава з багаторазовою зміною декорацій і своїм неписаним сценарієм. Неможливо ні згадати, ні перелічити всі ті квадризіліони малюсіньких тарілочок, підставочок, таць чи дзбанків.

Вечеря в Міямото-ке подається в колишній вітальні. Підлога вітальні вся вкрита татамі, крім центральної частини, де знаходиться „ірорі́” — велика прямокутна дірка, вщерт заповнена попелом від перегорілих дров і вугілля. Тут ледь не цілодобово горить невеличке відкрите полум’я на якому готуються страви — або в казані підвішеному на гачку над багаттям, або ж на дерев’яних шампурах, встромлених в багаторічний шар попелу навколо вогню.

Японці пояснювали, що навіть в хатах-музеях, де ніхто не живе і нічого не готується, такі багаття теж горять постійно — одна дві постійно тліючі головешки, — дим просочується в деревину та в стріху („ірорі” паляться „по-чорному”, тобто без димаря) і захищає дерево від шкідників, а заодно просочує всю будівлю цим „копченим” запахом.

„а́ю”: яп. あゆ — українського відповідника японській назві немає, англійською ще вказується альтернативна назва sweetfish, ну або кому латину: Plecoglossus altivelis.

Щодо рецептів приготування аю, то, найпопулярніший, якщо не єдиний — це саме обсмаження її біля вогню на шампурі, обкатавши в солі і не вичищаючи кишки. Пересмажені, перегорілі нутрощі надають специфічну легку гірчинку до смаку риби.

Звичайно-ж в сучасних умовах ресторану на вогні готуються тільки деякі речі, а більшість страв приноситься з кухні готовими, або ж варяться прямо на столі на спиртівках. Здебільшого на ірорі готуються нанизані на дерев’яні палички або рисові кульки „данґо” або якась рибка. На цей раз нам готували невеличку рибку „аю”.

Завершується грандіозна вечеря — після суші і сашімі, салатів і закусок, коли вже зовсім нічого в пузо не лізе (ну, це як наприклад-би, в українських умовах після обіду подавали борщ) — рисом, вареним в горні з грибами, овочами, тощо. Ми осилили тільки пару грудочок, хоча і це теж було дуже смачно.

На закінчення: кілька додаткових ресурсів з фото і координатами Міямото-ке

Коментарі

comments powered by Disqus