Частина четверта. Мандрівки пеклами
Префектура Акіта, Юзава.
Дні з п'ятого по сьомий — розслабон. Авто кемпінґ Токотон яма і подорожі навколо нього.
Попередня розповідь була про річковий каньйон з гарячими гейзерами. А цього разу ми помандрували до пекла.
Парою та багнюкою пухкає по всій Акіті, як не там то там… Практично вся префектура вкрита більшими чи меншими проявами геологічної активності, чи залишками від неї.
Але є і „спеціальні“ місця. Наприклад, кілька різновидів пекла…
Грязевий онсен Доро-ю (泥湯)
«… Еней з Сівіллою хватались, До пекла швидше щоб прийти, І дуже пильно приглядались, До пекла двері як найти. Як ось перед якуюсь гору Прийшли, і в ній велику нору Знайшли, і вскочили туди. Пішли під землю темнотою, Еней все щупався рукою, Щоб не ввалитися куди. Ся улиця вела у пекло, Була вонюча і грязна; У ній і вдень було, мов смеркло, Од диму вся була чадна…» Іван Котляревський, «Енеїда»
Зустріч із Сівіллою
Приблизно так, як Еней ми не легко знайшли свою дорогу до пекла. Довелося і нам вдатися до послуг Сівілли. В кращих традиціях цьогорічної поїздки, ми накручували кілометри по дорозі туди-сюди, аж поки не зупинилися і не розпитали дорогу у дядечка з невеличкої майстерні кокеші по дорозі. Тож нашою Сівіллою виявився добродушний балакучий японець, а не страшна яга.
Поки ми ще крутили дорогу вперед-назад, до зустрічі зі своєю Сівіллою, натрапили на геотермальну електростанцію. Таке технологічне диво попалося на очі вперше в житті, тож кілька фото тут, без зайвих коментарів. Може ще хто не бачив, як з підземної пари добувають наземну електрику.
У пеклі…
Але вже далі починалося дійсно пекло… Першим на дорозі трапився „онсен“ Дооро-ю (泥湯) — „брудна вода“ в перекладі. Таки, дійсно, вода тут виявилася не дуже чистою, здебільшого булькаюча багнюка. З усіх відвіданих до цього часу „пекельних“ місць, це — найпекельніше (але, чекайте ще що буде далі!). Кожен квадратний метр земної поверхні сичить, булькає, щось бурмоче і … пахне…
Цікаво, що дорога, мабуть була прокладена просто по верху всього цього гармидеру — може просто не було місця, бо все це знаходиться ніби то у долині, поміж горами. При всьому цьому кілька дідьків, схоже замурували у асфальт, і щоби дати їм змогу „випускати пару“ і фрустрацію — вмонтовані труби по боці дороги. З тих труб постійно парує чи димить, може вони там кальян курять?
Замуровані нечисті, схоже — сильно злі, бо дуже гарячі. Асфальт від їх дідькової злості — просто пече. Коли ходиш по дорозі, просто через гуму сандалів-в'єтнамок відчувається немаленька температура. На дотик асфальт, мабуть-що — градусів 40-50 Цельсія.
川原毛地獄 — Кавараґе джіґоку
Пекельна долина. Велике, але „спокійне“ пекло…
Це місце з давніх давен має особливе сакральне значення серед японців. Одне з трьох таких місць у Японії, де як пишуть, виходить на поверхню містицизм пекла і кожен відвідувач може побачити його часточку прямо тут, посеред гір.
Якщо попередня місцина вражала своїм неспокоєм — булькотінням і бурмотінням, то тут відкривається очам неймовірно широкі простори вулканічного попелу. Світло-сірого, майже білого місцями. Подекуди невеликі фонтанчики з пари, і плями зеленуватих викидів сірки.
Але загалом... спокій. Потойбічний спокій...
На багато кілометрів. Враження таке, що усе це навколо знаходиться в якомусь очікуванні… Ось-ось спокій має урватися.
Вся долина Каваре джіґоку витягнута повздовж гірської ріки на — мабуть — кілометри два чи три. По прокладеній доріжці за приблизно пів-годинки можна спуститися вниз. Від однієї автостоянки до іншої.
Невеличкий прикол в тому, що стоянку видно неозброєним оком, але — щоб попасти так само з першої стоянки, до другої машиною, треба значно більше часу і кілометрів. Дороги навпростець між ними немає, об'їзжати треба аж навколо всієї гори. Всі „незручності“ такої гео- і топографії, а заодне й геодезії відчули на собі чотири балакучі японки вже трохи… — але про вік прекрасної статі не говорять.
Вони почимчикували, припаркувавши машину, приблизно разом з нами. І приблизно одночасно з нами були застигнуті зливою посеред шляху. Зливу ми разом перечекали — хто на ґанку туалету, хто в альтанці неподалік.
А потім ми потрусили собі далі, щоб побачити ще гарячу ріку із сірчаним гарячим водоспадом та натуральними сірководневими „ваннами“ на природі. А тітоньки, після переклички мобільними телефонами, ніби-то вирішили рушати у зворотню путь — вгору по вулканічному схилу.
Тож ми йдемо далі вниз по руслу ріки, а з нашими випадковими супутницями ми зустрінемося ще трохи далі…
Гарячий водоспад
Дорога продовжувалася трохи собі далі. Пейзаж змінився, і тепер ми дріботіли собі вузенькою лісовою стежкою посеред кущів і дерев, тобто пекла стало менше. Ще десь із який кілометр нижче за течією ріки (нижче тільки „за течією“, а „за стежкою“ це — вгору-вниз, вгору-вниз, вгору-вниз…) нас чекав гарячий водоспад. І, судячи за картинками в путівнику - цілий пляж із банячихся берегами рівчака японців.
Але погода - не та. Тож японців виявився не пляж, а одне всього двійко. Та й те двійко вже було нам знайоме по перечікуванню зливи на туалетному ґанку. Оскільки ці двоє були оздоблені всіма туристичними причандаллями, на зразок рюкзаків з прикришками від дощу, крутими похідними черевиками і дзвіночками від ведмедів,
вони вирушили трохи раніше нас, ще до закінчення дощу. Ми ж з півгодинки перечекали, поки дощ трохи перейшов і продовжили місити багно своїми непохідними, нетуристичними і вже наполовину вгробленими в'єтнамками. Цю парочку ми наздогнали десь хвилин за десять чи п'ятнадцять вже біля підніжжя водоспаду.
Біля водоспаду треба перейти річечку вбрід і далі стежечка ще більше звужується, йде кудись, куди ми не знаємо. Зразу ж за бродом стоїть хатинка розділена на відсіки „Ме“ і „Жо“, де можна з себе скинути надлишки непотрібного в цих місцях одягу, щоб відчути себе ближче до природи.
Водичка в річечці в цю непогоду виявилася не кропом, хоча знаки по всій дорозі й попереджали, що „не суй нічого - бо опечешся“. Тож нам якось ставати ще ближче до природи не світилося, але японці, за всіма правилами роздяглися і повернулися під душ водоспаду.
Вже відходячи вдалину по стежці від водоспаду, ми деінде поміж деревами споглядали пляжуючого голяка японця і чули верещання закутаної в рушник японки, що стояла на березі і ніяк не могла, перетнути 3-5 метрів потоку і врешті-решт, потрапити під водоспад: „Ковай!!! Абунай!…“ Чим все це купання закінчилося, так і не знаю…
Біда з автостоянками і мобільним зв'язком
Вимокши, вимісивши і нагулявшися та піднявшися до горішньої стоянки авто, ми знайшли на дорозі одну з наших попередніх супутниць. Вона бігала туди-сюди пустельним асфальтом і кудкудакала з розпачу. Точніше, вона просто мовчки кидалася з кутка в куток — аж поки ми не підійшли. Бо, власне, кудкудакати в цій пустці було нідокого. А потреба вилити душу була! Тож на двох випадкових гайджінів, що в такий зручний час підвернулися під руку, було вилито потоки душевних переживань і неспокою, виражених на місцевому діалекті.
Три її подруги, трохи менш „ґенькі“, вирядили її до авта. З метою, щоб вона на тому авті приїхала і виручила їх з нижньої парковки. Аж піднявшися до самої гори, вона виявила, що дороги між стоянками як такої — немає. А мобільний зв'язок в цих місцях на диво нестабільний (і не диво, якщо мобільними операторами працюють дідьки); зникає в залежності від присутності хмар чи сили дощу. То ж, домовленості, зроблені під час інтервалу більшої-меншої стабільності зв'язку, відмінити вже неможливо, бо зв'язок як такий — пропав.
І… „до шіо…, до шіо?.., до шіо?!!“ (що робити?..)
Ну, але в кращих традиціях Голівуда і цієї мандрівки, ніхто не постраждав. Тітоньки ще за пару десятків хвилин з'явилися на горизонті, ми вислухали кудкудакання всіх чотирьох і завіялися собі далі...
(... далі буде ...)